во̂льниця! Я Маруся, донька священика Захарія зъ Богуслава!
— Є, межи нами досыть зъ Богуслава земляко̂въ! — гомонѣли нево̂льники. — Спасибо̂гъ тобѣ, що прийшлась потѣшити насъ!
— И єще однимъ потѣшу васъ! — каже Маруся. — Знаєте, якій день завтра на нашо̂й земли?
— Нѣчого мы тутъ негодни̂ знати кро̂мъ кромѣшнои̂ тьмы неволѣ та нудьги и тягару желѣзныхъ кайдано̂въ…
— Завтра на нашо̂й земли — во̂дповѣдає Маруся — велике свято! Завтра заспѣвають у насъ „Христосъ воскресъ!“
Замовкъ гомо̂нъ живыхъ умерцѣвъ въ темно̂й темници по тыхъ Марусиныхъ словахъ, розлягъ ся сумный серце проникаючій стого̂нъ жалобный, що выдобувъ ся зъ сотокъ грудей…
Ажь захиталась на ногахъ и задрожала на цѣло̂мъ тѣлѣ Маруся, почувши той тяжкій стого̂нъ.
— А бодай ты була не до̂ждала принести намъ таку вѣстку! — загомонѣли дальше козаки. — Лекше намъ було-бъ, коли-бъ мы були не знали, що завтра Великдень въ нашо̂й ро̂дно̂й земли! А то тою вѣсткою ты кождому зъ насъ зранила серце во̂стремъ затроенои поганьскои стрѣлы…
И дальше почула Маруся страшни̂ и жало̂сни̂ проклинаня и нарѣканя, во̂дъ чого здавалось ажь
