новах, він схвильовано чекав щодня вечора, жадав його, готувався, прокидався ввечері жити, а вечір щоразу кінчався йому довгим пильнуванням та нісенітними снами.
Були, правда, й здобутки. Вона погодилась говорити з ним на «ти», але жадних висновків з цього не зробила. Крім того, вона палила й стрижена була, але й ці, незаперечні, на його думку, ознаки, не послужили йому ні до чого. Вона владно тримала його на віддалі, часом тільки, коли він пхинькати починав, дозволяла себе поцілувати, ніколи сама не відповідаючи.
— Я люблю тебе, — не так щиро, як пристрасно шепотів він, проводячи її звиклим шляхом з кіно до Гімназіяльного провулку.
— Ах, — зідхала Зоська, — ніякої любови немає. Все це люди повигадували.
Він пробував вплинути на неї логікою:
— Коли не любиш, — казав він, — тоді навіщо зі мною ходиш?
— Та ти ж платиш за мене! — дивувалась вона.
Така відповідь глибоко його ображала, але він мовчав, бо мусів собі признатись, що трохи побоюється її. Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали. За один тільки вечір вона могла хотіти політати аеропляном, постріляти з гармати, бути музикою, професором, будь-яким, до речі, мореплавцем і чабаном.
— Ах, я хобіла б бути крамарем, — казала вона. — Сидиш у крамничці. «Вам чого? Перцю? На десять? Сто грамів?» Це чудово! Приходить багато-багато людей… А дітям я давала б по цукерці. Я хотіла б бути дитиною — гарнюсіньким кучерявим хлопчиком. Це так надзвичайно — сісти верхи на паличку та поганяти — но, сивий, но, буланий!
І шарпала його за руку, підплигуючи. Ці безкінечні бажання виснажували її, і часом, похмуро промовчавши цілий вечір, на хлопця не дивлячись і не зважаючи, вона брала на прощання його за руки й тужно казала, хвилюючи Степана своїм тихим голосом:
— Ах, божествений, які ми дурні! Всі дурні. Ти нічого не розумієш.
Він справді відмовлявся будь-що зрозуміти, крім того прикрого факту, що тендітне дівча це приворожило його