не з'являвся так долго? Степан збрехав перше, що на думку спало — був хворий. На що? І він мусів відповісти, відповісти ще на безліч питаннів про себе, про те, що робить, як живе, чи давно пише. Говорив він ухильно, на кожному кроці брехав, сам від цього червоніючи.
— Ви ж принесли нам ще оповідання? — ласкаво спитав секретар.
— Ні, немає… ще не кінчив, — відповів Степан, що такого допиту не передбачав і терпів його, як тортури. А з другого боку й справді — не міг же він загребти гроші в кишеню й податись! Це було б зовсім непристойно.
Потім секретар познайомив його з молодиками, що сиділи на канапі й дійсно всі були письменниками, крім одного, що був тільки кур'єром, але зовні від них нічим не різнився. Декого Степан навіть знав по творах, — ці його найбільше й лякали. Але з цікавости, збудженої його ім'ям, він догадався, що оповідання його не промайнули без сліду, і в глузливо-прихильних поглядах нових знайомих побачив навіть щось ніби відблиск заздрощів, щось ніби невиразний виклик на змагання, що на літературному полі жорстокіше за французьку боротьбу, ба навіть за англійський бокс.
Тут він підпав під нові питання. Чи не має він здавати до друку збірки? Та де там збірка. А що пише? Оповідання… Про що? Він не міг цього зразу сказати, бо нічого не писав і нічого писати не збирався. Але признатись до своєї бездіяльности було б ганебно. То більше хтось іронічно зауважив:
— Та не бійтесь, ми теми не перехопимо.
Тоді Степан оповістив:
— Пишу оповідання про… людей
Всі засміялись, але він був задоволений своєю відповіддю, яка його ні до чого не зобов'язувала.
Секретар просив його приходити й давати оповідання. Як він не справляв вражіння людини сильної, то всім сподобався. Трохи вовкуватий, але, зрештою, симпатичний хлопець. Може з нього навіть люди будуть, бо оповідання його, хоч, безперечно, недосконалі, з багатьма формальними, часом разючими хибами, хоч манірні трохи, необроблені, розтягнені, розкидані, а місцями й зовсім нікчемні, кволі на образ, слабі на абстракцію й непевну
