близістю, безмежною відданість тихими дотиками душ, що в хвилини надпориву бринять срібними дзвіночками весни. І прощаючись, він довго дивився на неї, вбирав її образ, щоб понести з собою в мрії та сни.
3бірка Степанова вийшла друком на початку січня нового року, швидше навіть, ніж він сподівався. Він відчув помірне задоволення, тримаючи її вперше в руках, подумав, що це річ для нього корисна й цінна, певний козир у його руках, але подумав без великого захоплення, заздалегоди, під час чекання, звикнувши до факту її появи. Бо не належав до тих, хто прагне методично, крок по крокові наближаючись до поставленої мети, та вміє спочивати на зупинках досягнення; бажання його завжди були поривом, шо палив його, кликав навпростець через труднощі, що могли б бути полегшені обходами й терплячістю, і в поборенні неминучих сумнівів він марно тратив радощі здійснення. Душа його була жорном накарбованим, жорном невпинним, що меле разом з добірним зерном кукіль і вівсюг життя.
Другого дня книжку свою він перегорнув, роздивився на шрифт, на обкладинку, проглянув назви оповіданнів у змісті, але перечитати не зважився, почуваючи ніяковість перед собою за написане. Та чи й варто було його писати? Аджеж, писавши, не тямив, ні навіщо, ні чому він пише! Яка може бути ціна такій несвідомій праці?
Він показав збірку Зосьці, сподіваючись від неї похвали та поради.
— Оце ти написав? — сказала вона. — Люди такі коміки! Все вони щось накручують, накручують…
— Так покинути? — спитав він.
— Н,, вже пиши, коли почав.
Він і сам це чудово розумів. Треба писати, коли почав! Ця книжка обернула йому письменство в обов'язок, у вимогу, в слово чести, що він мусів додержати. Але разом з тим воно переставало бути для нього простою грою в славу, способом висунутись серед безлічі своїх подоб, набуваючи в його очах значіння праці занадто відповідальної, щоб дозволити собі писати про будь-що і якось. Чому? Він і сам не міг цього з'ясувати, не міг простежити