«Мені смутно», думав він, «бо я хочу бачити Надійку. Мені важко, бо я покохав її».
І знову її ім'я, що він прошепотів, відгукнулось йому щасливою луною з темних коридорів його думок. Вона була йому сонцем, що раптом кидає промінь крізь розколину хмар; він раз-у-раз губив її і знаходив.
До кімнати він не схотів заходити, хоч там тільки Ганнуся цокотіла своєю машинкою. Надійка запнулась хусточкою, і вони пішли в сірій сутіні близького вечора. Дівчина теж склала іспита до свого Механічного Технікуму і весело розповідала Степанові що мало-мало не зрізалась на політграмоті:
— …а він і питає тоді — кудлатий такий, — що таке Радпарком? А Раднарком і ВУЦВИК я добре знаю. Рада Народніх Комісарів, кажу, й дивлюсь — а що далі питатиме? А голова Раднаркому, питає, хто в нас? І я ж його добре знала та зопалу: Чубатий. Так і лягли всі. А він Чубар!
Степан радісно посміхнувся.
— Надійно, як гарно, що ми вдвох! — промовив він.
Вона кинула на нього іскристий погляд, що манить і обіцяє, тим більше, чим безневинніший сам. Кохання бреніло в кожній нотці її збудженого сміху. Її наука починалась через тиждень, і вона мусіла з'їздити додому по решту речей та харчі. Дізнавшись, що в нього теж тиждень гулящий, вона таємниче промовила:
— Поїдемо разом, правда? Я виходитиму до тебе під верби, що коло нашого городу.
— Не можу я, Надійко, — хмуро відповів він. — Про стипендію клопотатимусь.
Вона вмить посмутніла.
— Я не побачу тебе так довго…
Степан взяв її за руку.
— Ти ж приїдеш, Надійко.
Він полюбив її ім'я і повторював його.
Уже стемніло, коли вони, серед інших пар, зійшли на Володимирського Горба до пам'ятника, що зберіг у цьому закутку свій хрест, благословляючи ним тепер купання киян на пляжі. Вдень тут водять дітей з м'ячами та обручами, дихають сіжим повітрям стомлені урядовці, і студенти читають у холодку мудрі книжки. Ввечері це обітована земля любови для покоївок, військових, юнаків та всіх
