нуся. Коли вона роздавала хворим ліки, з нею ходив у біленькому халатці Антось. Мати брала його в покої, щоб він заздалего́ди призвичаювався спокійно бачити людські страждання.
У дванацятій годині сконав червоноармієць. Худий і довгий, він простягся на ліжку.
Явтух Куленко зміряв його моту́зкою двічі, щоб не помилитись, та загадав свойому дядькові Микиті викопати яму на кладовищі. Потім він почав збивати труну з оба́полів[1].
Коли незґрабна труна́ була готова, Явтух запріг воли, якими звичайно возив воду, і потяг її до бараку.
— А ну, брязкотухи, поможіть нести! — звернувся він до покоївок.
Ті ж огинались[2]; їх усього більш лякало, що мрець із обличчя був цілком зелений.
— Маніжниці, — зневажливо промовив Явтух.
Він узяв мерця в обійми й одніс до труни.
Сестра Одарка Калинівна ще з вечора нагадала була лікареві, що треба було до красноармійця попа.
