Пішла до свого дядька. А в дядька своїх дітей купа, та все дрібнота — злидні, горе. Радили люде Дувидові молоду в Білій Церкві — хоч простіша, зате з приданим.
Мати — Боже, як умовляла — та вже ні до кого більш не пригорталось Дувидове серце. Сказав, що крім Соні нікого не хоче. Взяв. Пожила в Дувида Соня, почала книжки читати, сказала Дувидові, що дуже хоче вчитися. В школі йшла вона в перших — похвальні листи давали. Що-ж — учись, коли охота — Дувид не боронив. Навіть грошей не жалував на книжки, студентові-репетиторові платив. Мати все сердилась — на що їй воно здалося? — хай краще торгувати привчається! — Не треба їй торгувати: сам Дувид управиться з тим. На що їй слухати ті грубощі та всяку лайку та слова непристойні в крамниці?.. Не неволив до цього її Дувид — тільки прохав, щоб рахунки всякі писала, бо сам Дувид — неграмотний.
Взялася Соня до книжок, посиділа за ними може рік, а може й року не було, та й видержала екзамен за шість класів у прогимназії. Та то все — ніщо! — Скільки вона знає всячини, що і в гимназії не вчать! Скільки всяких книжок прочитала! — Вона розумніша за всіх отих учителів, що екзаменували її.
Дувид підсунувся ближче до мене й почав ще щиріше: — Ви ще не чули, як вона говорить!.. Тепер вона ще мало говорила. Ви знаєте, бувало вона почне говорити із студентом, із репетитором, а я тільки сяду під вікном та й слухаю. Над того студента немає розумнішого, кажуть, у всьому нашому місті: як почне гово-
