Сторінка:Васильченко С. За мурами (1928).pdf/21

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

лося його лице: уши палахкотіли, аж курились немов, ніздрі роздимались, лице зблідло, в очах стала розгоратись, поблискувати п'яна потьмарена пристрасть. Відразу, не сказавши ні слова, він схопивсь з місця, і плентаючись ногами, всім корпусом рішучо подався до дверей…

Чути було нерівні ступні в залі, потім щось стукнуло, впало.

— Соня!.. ну, прости-прости мене! — почулось жагуче прохання.

— Одчепись, гадино! — тремтючи від огиди задзвенів голос Соні.

Швидко зашуміло щось, ляснули десь двері, зачинились.

— Соня! Соня!

З ласки на погрозу переходив голос Дувида. Застукав у двері.

— Со-ня!..

Забреніли тонко шибки, десь ніжно обізвались-зашуміли шклянки.

„Одурів, клятий жид“! — Взявши шапку, я зійшов із дому.


 

Пізно. В кімнатах наполягла на все тиша, якась отруйна, сонлива. Причувається дихання сонних. Вертаюсь у свою кімнату, ступаю боязко, як злодій, мов страшно зробити шум на цьому святі сна. Огню не свічу: одчинив вікно, задивився.

Спати хочеться, а лягати лінь. Та й ніч вабить, — тиха, смутна травнева ніч.

Одшуміла, одгомоніла весна, та й стала задумана, — одяглася, в дорогу виряжається.