тюшчиного дому, я спромігся зазирнути їй в лице. Не вгадати — чи справді почувала вона себе тепер чистою од усякого бруду, чи вабило й турбувало її нове життя, тільки на лиці помітно було глибоку одміну. Ласкаво, щиро гомоніли до неї куми, батюшка, вона привітно осміхалась їм, кивала головою, думаючи якісь свої і радісні, й турботні думи. І сяяло лице далекою, ясною, як небо, усмішкою.
Радісно палило сонце. Цвіли акації й пахли.
Гурт людей ішов за Сонею.
— А як тая-ж голубонька біла! — шептали баби позаду.
|
|
Одчиняючи вдома мені двері, аж захлиналась — ридала наймичка Христя, утираючи наплакані очі рукавом брудної, як ганчірка, кофточки — недоноска старої Сури.
— Що сталося, Христе?
Христя близько нахилила до мене лице з червоними од сліз очима й таємничо, стиха промовила.
— Жиди моляться… і хазяїн, і хазяйка… Ой, як же хороше моляться… та плачуть та рвуть на собі волосся… та… — Христя од сліз замовкла, затулившись рукавом.
Справді без трівоги не можна було слухати ції молитви-плачу. Причитували щось то Сура, то Дувид по одному, далі разом починали співати-голосити, як поривання осінньої бурі, як тужний крик якогось невідомого звіря.
Промайнула сінцями Сура: лице, уші палахкотіли, а очи сяяли у вінках із сліз, як в алмазах. Було дивно, що якої туги було треба на
