Стою у затінку край вікна, крадькома дивлюсь за ґрати. Перед очима — нема вже красеня города: здавалось — згорів, і з-під попелу, спускаючись з гір, немов з неба, безличчю жарин жевріла велетенська пожарина, срібною тканкою — туманом покрита; а над нею — темна ніч з далекими зорями, весняна, свіжа, дихає пахощами, вабить, студить, мов продимає жарини.
Нило моє серце із самого рану, а тепер горить… Прийшла звістка з волі, що в рідному краї за довгі роки неволі вперше вільно вдарили в дзвін, будячи од вікового сну заколиханий неволею край. Блукаючи по світах, скільки марив я про це в самотині, скільки разів займалася надія й знову гасла, скільки було й сподіванок і зневір'я, і коли ось прийшло свято, мене немає там… І таким забутим і самотнім почуваю себе за ґратами і гірка мені самотина тепер. Немає дитячих мрій, не марю себе героєм у рідному краї, так хочеться, до сліз, до болю, хоч один камінчик, хоч цеглинку покласти крадькома, нікому невідомому, на те нове велике будування, а коли не збагну, то хоч осторонь стояти, — може треба буде кому пити подати, коли за роботою його згага пектиме.
І забуваєш усе, линеш кудись, тягнеш за собою і мури і ґрати.
На сонному подвір'ї, оповитому весняними шатами, окуреному пахощами, ніжно, тихо засюрчали кайдани, пустили стиха отруту на серце:
Волю повели, цепом заковану…
Прокинулось лихо; занудило-заболіло…
А перед очима — діється диво: немає города — під темрявою сховалась руїна. Серед камін-
