Не довго й воювалися. В чотирьох вони зразу подолали князя, прогнали його військо за ріку. Мало його самого не взяли в полон. До-дому повернулися веселі.
Тепер уже нам не треба воюватися з князем — сказали сестри. І стали вони жити знову тихо та любо.
Не спить і не їсть князь, та все журиться; жаль його жив й обгортає, що не йому три довічні панни досталися. Коли приходить до нього одна баба, та й каже:
— Я знаю, князю, чого ти журишся, що не тобі досталися три довічні панни. Що даси, як я тобі їх добуду?
— Все, що хочеш, те й дам. Будеш їсти й жити зо мною за одним столом, будеш господи ею над усім моїм добром. А я тебе за рідну матірь шануватиму.
Тоді баба й каже:
— Ну, добре. Звели мені дать човника, щоб переплисти на той бік, де живуть три панни. Князь звелів дати їй човна. Перепливла баба ріку, сховала човна в очереті, а сама передяглась старчихою, та й пішла до будинку. Сіла вона під будинком, зігнулася, та й труситься, не мов їй холодно.
