то в нас здіймається гризня? — промовляє мов сам до себе.
У темному кутку блиснуло щось хижими гарячими очима.
— То кому свято, а мені тільки серцю сухота! — відповіло плаксивим голосом.
Схилившись на ріг до столу, сиділа, схлипуючи, в новому вбрані молодиця.
Незґрабно на всі боки стирчав і віддувався на їй недоладне вдягнутий кольоровий крам. Дикунським кокетсвом оддавало від темнорожевого очіпка, з якимись давніми ріжками на голові. Чорна коса, як буйна грива, не вміщалась під очіпком, — і здавалося, що то дитяча невміла рука, жартуючи, начіпляла грубі прикраси на якогось молодого гарячого звіра.
Глянула на піл — і здригнула від огиди й ненависти.
— Бачить їх не можу!.. Дух мені од них противний, одворотний… Наплодила, дохляка, та й сама згинула, то це мені панькатися з ними, з вонючими?… Нащо? За що? Що це я — наймичка їй?… У мене свої сипнуть незабаром.
— Ох, та яка ж ти недобра, Катре, — винувато кліпаючи очима, казав Іван, — ну де ж їх діти — не подушить же, як щенят.
— Де хоч, там і дівай, коли хочеш інших плодити. А коли ні — та зогнивай ти з своїми злиднями, з тими чортенятами! Піду до батька…
Підскочила на лавці й одвернулась до вікна.
Повернула голову, глянула похмурим оком:
— Що я тобі казала? Забув? — тихо, понуро кинула.
