— Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до Бозі, а в Бозі — гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи Милосердному, хай і Він прощає.
Нагнувсь поцілувати.
— Тату!
Охопила рученятами, припала, прип'ялася вустоньками…
Одірвав легеньку й чіпку, як реп'ях, та й кинув із саней далеко в сніг.
Шарпонув віжками.
Як легенька пташина білопера, стрепенула крильцями, знялася і вже билася, вчепившись за санки.
Вхопив її за плечі, пхнув дужою рукою.
І впала дитина горілиць на сніг.
Хльоснув батогом коняку, помчався, озирається:
Плутаючись у сорочині, лине услід, спотикається по снігу біла пташка; щось квилить тоненько, снігом пилом курить.
— Н-но! — ляснув батіг раз і вдруге, і ще і ще…
— Вввв… — заходяться німі велетні вгорі й уже тільки в ушах причувається, як серед шуму бору квилять десь пташенята, що бурею викинуло з гнізда.
У хаті в Максима Чичуйка — як у вінку.
Стіни білі, долівка жовта, від рушників стоїть рожева темрява. Тихо в хаті.
У сухих квітках ритмічно блимає перед іконами лямпадка, мов грає якусь веселу мелодію без гуку.
По запічках, по лавах поза рушниками, навіть на
