— А признавайся, молодице — де діти?
Катря, не змагаючись, дико заголосила.
|
|
Усе завмерло в бору, мов після лютого бойовища, коли все живе вибито до ноги. Тільки мертві привиди й тіні, довічні, невмирущі, повиринали на руїнах, задумані, сумні. Угорі то виднішає, то потьмариться. Десь там, за хмарами, якийсь золотар блиснув срібними листами — під стовбуром виринула біла група борових русалок: двоє маленьких щільно головками пригорнулись до грудей старшої, а та, розпанахавши спереду сорочку, зверху до низу, мов крильцями обгорнула їх. Сидять, гріються на місяці.
Від соснового гілля впали гільчасті тіні на головки, на мармурові лиця — і немов усміхнулись снігові діти на холодний промінь. Здається, тиша на віки скувала бір, і вже сумні тіні немов з нудьги затіяли свою довічню, німу гру…
Стиха засвистіло, затріщало по снігових заметах: мов по білих хвилях розкидаючи бризки, швидко пливли між деревами два човни із зеленястого снігового гребня. Немов з морської хвилі, виринули дві гострорухі голови. За ними в човнах дві фіґури.
Здається — давні велетні знов випливли на світ із своїх нор. Стали.
Сидить один на човні — притаївся; другий швидко крадеться до снігових дітей. Узяв одного на руки, прислухався, немов подув на його; другого, третього — й тихо заквилили, мов зо сну, мертві снігурки — ожили.
Відкинув відлогу з голови й перший раз звів очі на другого.
