само витанцьовує по снігу. Верба рипить, а воно вигукуєє: — Ой грай, коли граєш…
— І що ж воно таке?
— Так ніби панок, такий із себе…
— Стійте! — спинив зразу один гурт, — дивіться-дивіться — он-он-он пішла…
Усі, як одно, змовкли, дивляться в далину; попід лозами пливла тінь, було чути, як рипів під чобітьми сніг. На білому снігу читко малювалась постать зігнутої жінки з великим горбом на плечах.
— Хлопці — гайда: впіймаєм!
— Нащо вам зачіпати її? — спиняють боязкі дівчата. — Хай собі йде на очерети й болота.
— А-га-га! А тю! а держи! — засвистіли, затюкали хлопці.
Тінь звернула вбік і швиденько побралась у лози.
— Це, мабуть, горянська… там, кажуть, аж три їх живе.
Збились тісніше до гурту. Місяць уклонився ріжками здаля зіркам, сам тихо відступав, спускаючись за бір.
Колядники увіходили у свій хутір тісним гуртком. У півголоса велася цікава розмова. Забігали одно перед другим наперед, товпились коло того, хто розказував і в цікавих блискучив очах ще одсвічували в усіх таємнці різдвяної ночі.
1913.
