валося; потім знов співають далі. Доволі, бувало, прослухати пісню один раз і вже вона вся од краю й до краю стояла в голові, як видрукувана на папері.
Хоч не дуже великий я був тоді, а знав уже багато пісень і на голос, і на слова.
Знав і „Лимерівни”, і „Недоростка”, і „Чумака”, і „Чайки” і багато інших.
Часом і сам помагав гостям співати разом з бабами та молодицями.
На довго остався у мене в пам'ятку один з таких днів, у котрий я дізнався багато такого, про що я ще ніколи не чув. Був тоді я вже школярем.
Раз приходжу я з школи додому, а в нас — гості. По голосному гомону й по веселих очах гостей бачу, що вони у нас давненько й мабуть, чимало вже випили.
Кинувши хустку з книжками кудись у куток, я тихенько став прохати в матері обідати.
Сипле мені мати обідати, гладить по голівці, а очі в неї сяють і сама усміхається.
„Яка в мене ловка мати, коли весела”, — подумав я.
Обідаю собі десь у куточку, прислухаюся, назираю за гостями.
Дуже смішить мене наш дядько Микита. Знаю я добре, що плохішого чоловіка вже немає, мабуть, і на світі й випив він, знать, не більше, як три-чотири чарки, а розходився чогось так, що й не вдержать його: б'є себе кулаком у груди, трясе чубом, кричить:
— Я — козак! козак!… Де моя шапка, я зараз піду в козаки!
Його умовляють:
— І де там тепер тії козаки?.. Були колись козаки, тепер немає.
