Як цю доспівали, почали іншу, що мій батько дуже любив і співав на самоті, — ту, що каже:
Мати наша, мати,
Де нам тебе взяти…
Якось глянув я в той час на батька й здивувався. Так здивувався, що навіть співати перестав: сидить батько, співає, а на лиці у його одзначається щось чудне, мені незрозуміле і дуже смутне; в очах немов сльози стоять.
„Що це подіялося з батьком? — думаю собі, — чого він так засмутився? Хоч і випив він, та я ж добре знаю, що даром сльози він не пустить”… А батько, як проспівали перші слова, казав до людей, якось чудно всміхаючись:
— Знаєте, яка це пісня? За цю пісню можуть оце всіх нас забрати й запровадити туди, куди й Макар телят не ганяв. Отака ця пісня!
Я вже тоді чув про ті місця, куди Макар телят не ганяє. Серце в мене похололо. Дивлюся на людей, а люди немов про те вже й самі знають, кивають головою та співають ще смутніше:
Поставлю я матір
На божничку в хаті…
А потім мій батько став розказувати щось таке цікаве, що я аж на коліна піднявся та слухав. Він розмовляв з людьми про якусь, видно всім відому, Катерину, яка сплюндрувала на п'ять або десять десятин землі, а цілий „край веселий”, “степ широкий” разом з усіма людьми, що там жили — занапастила. Дуже потім вразили мене й слова, що я почув далі од батька. Між розмовою він якось сказав:
