як згадав, що скрізь тепер по хатах зайшло свято і люди кутю оправляють, то з усіх кутків моєї школи повіяло такою нудьгою, що хоч собакою вий. То я й надумав: махну я до земляка, та просидимо вдвох з ним цей вечір, порозмовляємо щиренько, домівку згадаємо.
Через невеликий час Петльований скоренько ходив з кінця в кінець по кімнаті, розмахував руками й говорив без перестану. Недбай тимчасом прийняв свою звичайну позу на ліжку, стежив за товаришем лінивими, проте пильними очима й добродушно посміхався.
— Знаєш, їду оце я твоїм селом, — казав, граючи очима, Петльований, — а хлопчики по вулицях шмигають по снігу з вузликами: вечерю носять до хрищених, і у мене зразу виринув у голові малюнок з дитячого життя мого: по хатах горять привітні вогники, на дорозі сніг яскриться, скрізь по вулицях шумлять сани… ми з сестрицею їдемо своєю буланенькою, на одно око сліпенькою, веземо до бабусі вечерю. Нам чогось так весело, регочемося, борюкаємося на санях, конячку підхльоскуємо… ньо, маленька! ньо, сліпенька!.. а вона, знаєш так жваво головою потріпує, тюпає собі… Що, може не любо? — з щасливою усмішкою звернувся він до Недбая.
— Ні, нічого собі! — щиро сказав Недбай, — ти, брат, щодо поезії, того… ну-ну, катай далі, — додав він, закурюючи цигарку й готуючись слухати далі.
Петльований соромливо всміхнувся і почав знову.
— І от вертаємося од баби додому, а вдома вже вечеряти збираються; в хаті, знаєш, прибрано, лавки вимиті, стіл засланий килимом, якого тільки в рокові свята виймає мати із скрині. По стінах скрізь розві-
