Надбай підвівся з ліжка, почухав голову…
— Така, брате, справа, що хоч заріж — нічого не знайдеш, — винувато промовив він.
— Ага! — скоренько сказав Петльований і ще більш почервонів, — ну, нічого, я так…
Недбай подумав, подумав і швидко майнув у двері, що вели до кляси.
Петльований, здивований і зацікавлений, пішов слідом за ним.
Місяць світив у сумні вікна кляси; темніли школярські парти довгими рядами, виглядала серед кляси дошка. Недбай ходив поміж партами й шарив під ними руками.
У кімнаті вони стали розглядати, що попалося йому в руки.
У пригорщі в Недбая була ціла купа житніх сухарів, що покидали колись у клясі школярі. Сухарі були цвілі, припали пилом і зовсім не мали вигляду шматка хліба; більш скидалися на шматки трухої кори, або на куски жужелиці. Недбай уважно оглядав їх до світла, обдував з їх пил. Петльований, перехилившись через його плече, теж зазирав на їх і говорив: — покинь, їй-богу, покинь!
Недбай мовчки вибрав один сухар і він затріщав у нього під міцними зубами…
— Можна! — весело кивнув він головою і протяг руку з сухарями до товариша.
— Чудний ти, їй-богу… — казав соромлячись той.
— Бери, бери! — весело казав Недбай.
Червоніючи й усміхаючись, Петльований протяг помаленьку делікатні свої пальці й потяг одного сухаря…
