сльози вимовляє дівчина, — на що ж водив, на що з ума зводив?… Тепер ти поїдеш, мене в славі покинеш, — будуть мене люди обминати. Бо хто ж візьме тую дівчину-наймичку, що парубок покинув? Вицілував, милував, та й покинув… Мовчиш і слова не промовиш?
— Хіба ж не сама я, — казала далі дівчина, вже обливаючись сльозами, — не сама одвадила від себе всіх хлопців?… Бо я ж уже думала, що мені їх не треба, я вірила, дожидала, що з тобою нам судилося вже й вік згорювати. Я ж не думала, що через тебе може прийдеться мені вік косу заплітати. Буду заплітати, буду плакатися на тебе, поки не вмру; і не буде тобі щастя на чужій стороні на мої сльози сирітські!
— Нащо так казати? — тихо відмовляє парубок, Нехай би я зостався тут, нехай одружилися б ми, — не сам я їду — жене недоля, — ти ж знаєш про це. куди б же я дівся тоді з тобою, в чию хату повів би?
— Казала ж — наймайся до панського двору, я на кухні служила б… Жили б якось…
— І цілий вік по наймах хилялись?
— Ми працювали б, заробляли, зібрались би на свою хату.
— Коли ж мені ті гіркі заробітки й так серце всушили.
— Горювали б, та все ж у рідній стороні, не на чужині.
— Щось мені й рідна сторона вже не мила.
Замовкла дівчина, схлипує, в руках мне білу квітку, що зірвала з терну.
