— Та кажу ж…
І жінка знову починає про те ж:
— Приїхала в Катеринослав, — там сказали, що його надіслано вже в Харків. Те, це — поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть — треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина дослали аж у той… Нарим…
— То так і не бачили?
— Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась, та оце їду до Максима… До цього їду, а третій, Андрійко, з думки не йде, бо й до його ж треба, бо й тому горе…
— А де ж, бабо, цей уже твій Максим?
— А Максима посадили в Києві.
— Теж у тюрму?
— У тюрму ж — не куди.
Збоку сидить панок — перстенями грається. Чмихає носом, вертиться, на місці не всидить… Далі не втерпів:
— Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили.
— А може й третій туди вже попав з великого розуму? Га?
Дивиться на свого сусіду, всміхається.
Примовкла жінка, тільки зігнулась, зігнулась, скривилась — так ніби він тими словами колючку загородив їй у груди…
Ґрати…
Повно їх нагнали, повно — сісти немає де. Усі мо-
