— Ну, їй-же Богу ви міркуєте, як дитина, — розвів руками Іван Федотович, — скільки разів уже…
— Слухайте, Іване Федотовичу! — втерся в розмову Гордійчук, — ви самі бачите, що я теж малорос, люблю рідну мову, а завше казав вам і тепер скажу, що поки не стануть ваші літератори писати мовою Квітки та Шевченка — діла не буде.
Іван Федотович побачив, що не обминути йому старої суперечки про мову. Згадавши останні свої самому собі й своїй жінці обіщання, він рішив узяти себе в руки й при розмові не захоплюватися. „Буду доводити їм цілком спокійно й логічно, — думав він, — логіка в суперечці — велике діло, логіка спокійна, холодна й міцна, як криця”…
— Ну, слухайте сюди, — тихо почав він говорити, звернувшись до педагога.
— Ваню, забув уже? — погрожуючи блимнула на його очима жінка.
— Ось геть, ради Бога! — нетерпляче одмахнувся од неї рукою Іван Федотович, — знаю… Слухайте, земляче, — звернувся він знову до педагога, — будемо міркувати спокійно й… цілком логічно. Скажіть мені, поклавши на серце руку, чи можна ж писати, ну хоч газету, мовою Шевченка?
— Полагаю, что можно, — зразу одповів той.
— Ну ви ж повинні знати, що лексикона Шевченкової мови і взагалі всякої народньої, яка б не була вона багата, не вистачить на те, щоб писати, скажемо, реферати, наукові статті та інше. Я ж іще минулий раз ясно довів вам це і ви цілком тоді згодилися зі мною.
