— А я ж казав, що те буде, — вставив Гордійчук. — Тільки до його на поріг, зразу й причепиться, як реп'ях, з своєю мовою. Я ж казав, що не варт було заходити.
— Хто — я? я зачіпав вас? — сказав, складаючи на грудях руки, Іван Федотович. — Бога ви не маєте в собі, панове… я ж навіть сам прохав залишити цю розмову, ви ж самі, ви нав'язали, ви примусили мене говорити про це!.. Тепер же ви повинні або довести мені, що я помиляюсь, або згодитися зі мною — треба колинебудь довести нам діло до краю!
— Дуже дякую! — нехай хто хоче — доводить до краю, а я піду додому! — Гордійчук став шукати своєї шапки; педагог теж пішов до дверей.
— Ні, панове, я прошу вас лишитися, я дуже прошу вас! — Іван Федотович розставив руки навперейми гостям. Піт котився по його чолі.
— Что ему нужно от меня? — звернувся до інших педагог, — привязался и привязался ко мне!
— Нога моя більш не буде тута! Прощавайте! — кинувся Гордійчук.
— Пустите — прориваючись під руками Івана Федотовича, казав сердито педагог, — я… я не знаю, что это такое! это просто свинство!
Іван Федотович почув, як кров прилинула до лиця.
— Так ні ж, чорт забирай! я навчу вас, як глузувати з людини! — тупнув він ногою. Потім, кинувшись до дверей, він клацнув замком і сховав ключа в кишеню.
— Тиран! мужик! — заголосила жінка і, закриваючи лице руками, вибігла в другу кімнату.
— Він збожеволів!… тікаймо, пане Касяненку! —
