доводив, що „этот самый рух” — не має під собою ні ґрунту, ні коріння — „насколько ему известно”…
— Да-да! — радісно згоджувався з ним інспектор. — Абсолютно не имеет. Все это наносное, неестественное.
Зібралися всі бурлаки… —
лагідно, миролюбно промовив до всіх зразу задуманий, здержливий тенор, крадучись у груди.
Затихло все — пішов шелест між дамськими сукнями.
До їдної хати… —
непокірно, все руйнуючою хвилею дмухнув вітер голосів — і вмить здув усе, змив, усіх повалив. Усі підняли голови, проясніли, забули одразу про інспектора й про йото мову.
Раптом інспектор захвилювався, поклав кулаки на стіл, випрямився, очима як не встрелить.
— Нет, это невозможно! Я уйду! Я сейчас же уйду! — чогось загорівся він.
Всі стурбувались: ніхто не розумів, чого так зразу закипів цей твердий, як камінь, завжди стриманий казенний мундир.
— Та чого ви? Та Бог з вами? — почали втихомирювати його, — тут же немає нічого злочинного!.. Наші пісні скрізь же співають…
Грай, которий, на бандуру,
Бо сумно сидіти…
Що діється тапер в світі,
І чиї ми діти…
Побідним виром знову полинули звуки, задавили голос інспектора. І всі, не дослухавши розмови, не до-
