спаде на думку: а який найбільший город в Арґентині? — спиняєшся, боязко лупаєш очима: чи не отакий… ой, здається, ні!… — і летиш сторчака із хмар, нашвидку розкидаєш книги, шарпаєш листками, аж серце б'ється.
Знайшов — так. Зідхається легенько — слава Богу.
Спочинеш трохи, покладеш до серця свій затяганий, чорнилом залитий, чарівний талісман — і ще сміливіше, ще вище здіймаєшся вгору.
У таку годину шелестів іноді бур'ян за коморою і незабаром летіла до мене в двері надкушена кислиця, шматок соняшника або з кавуна лушпина.
Мерщій беру книжку в руки й насуплюю брови.
Склавши руки на грудях, перед дверима стоїть сусіда, мій давній товариш — Мотря.
Зорить очима, мовчить.
Лице суворе, очі в якійсь задумі, а сама вертлява, як дзиґа. І чорняве-чорняве, як жук, тільки що не загуде.
Знаю, що так не минеться — буде гаркать під дверима, буде витівати, поки не зволоче мене з ліжка. Проте не ворушусь, до останнього терплю.
— Може тобі принести сюди перину?… чуєш, пане?
Як до стіни.
Стоїть розглядає.
Далі зирк туди, зирк сюди, швиденько, як метіль, влітає в комору. Лише без усмішки, очі бігають, як у злодійчука. Моргне чуть помітно:
— Давай цілуватись! — кине швиденько, нерозбірливо.
