зімно, — тільки старі баби з костурами панахидки правлять.
Заходить Івашко у темний притвор, дивиться, коли там перед тим анґелом, що стоїть сумний на колінцях, чого-чого тільки не понаставлено! — І булки, і бублики, і цукор, і пряники і меду-меду у шклянках, у тарілочках, в горнятках! — У Івашка аж очі засмілися, але щоби… усе те чуже, ще до того і святий анґел стоїть за сторожу. Хіба попрохати у нього гарненько, може дасть? — „Попрошу!“ — подумав Івашко і серце у нього забилося.
Підійшов він до анґела ближче, привітно осміхнувся до нього, боязко в очі йому заглядає, тихо шепоче соромливо:
— Дай мені, святий анґелику, хоч оте щербате горнятко з медом, а то у нас кутя сьогодня суха буде. Грошей не було, то мама не купили. От, їй Богу, не брешу. Дай… Дивиться, дожидає.
Святий анґелок мовчить, очей не зводить, ніби і річ не до нього.
„Ні, не так“, — подумав Івашко; одступив трохи назад, став на коліна і проказав йому, як школяр перед учителем, „Оче наш“. Далі знову підійшов ближче, питається.
— Ну, то не даєш? — Дай, пожалуста.
Мовчить анґел, як і вперше.
„Не дає!“ — подумав Івашко, перестав осміхатись, зітхнув.
