спить, а само не може вдержатись, щоб не засміятись. І очі тихо розплющились, заясіли, немов-би хто з надвору кинув на те личко дві свіжі, на досвітній росі зірвані фіялки.
Минаючи все инше, зразу спинились вони на пломенистому, золотому метеликові, як на одному із тих див, що їм цілу ніч марилися під темними її шатами.
Дивляться спокійно, нерухомо, ще налиті вщерть снами туманами, крізь сон осміхаються.
Далі хлопчик заворушився, виплутався з під ряднини і животом почав спускатися з полу на долівку.
Сопучи носом, протираючи очі, подибав він навманя до дверей, спотикаючись, як сновида, сам іще гаразд не розуміючи, куди і чого несе його.
Але ішов із хатніх сутінів уперто, рішуче…
Тільки ступив Семен на поріг задвірків, світ такими потоками ринув йому в лице, що він закрився рукавом і одхилився, як од вітру.
Дивиться з під рукава, сміється.
Здається йому, все, що ні є у дворі, залито золотою повіддю: і повітка, і ліса, і моріжок. Різко одзначається, як на острівку серед золотого моря корова, а під нею з дійницею мама. Стоять нерухомо, ніби чари діють.
І бачить він: силоміць виперта з повітки біла свиня, заспана, в соломі, стоячи пливе по золотій калюжі, окурена золотим пилом. Дивиться далі:
Трави, квітки, сади — все в блискучих сережках.
Слухає: стоїть у селі лункий гам і гук, — скрізь реве мала і велика худоба, а людей не чуть.
І мріється Семеневі, що це не село, а ліс, а в лісі живуть не люде, а якісь велетні — діти, яких виганяють
