Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/42

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Схопив однією рукою того казана, зняв із огню. Потім сів та й вечеряє, а вечеряючи й велетнів шанує: обгризе костомаху, та й гріє нею то одного, то другого по чім видно.

— Вечеряйте, — каже, — вражі сини, та моєму батькові дякуйте.

Старший велетень подивився на нього, та й каже:

— Оттакого чоловіка нам було треба.

Потім до нього:

— Послужи нам, чоловіче добрий, то й ми тобі в пригоді станемо.

— А як же маю вам я послужити? — питає Левень.

Велетень почав розказувати:

— Стоїть тут у гаю камяний стовп, під стовпом двері, а під дверима кімната в землі. В тій кімнаті — всякого добра повно. І стоять ще в тій кімнаті столи з усякими стравами й напитками. Скільки не пий, скільки не їж, то й не помітно: випєш чарку — вона знову повна, ззіси що-небудь, то воно й знову десь візьметься. Колись ми здіймали стовп і жили в тій кімнаті. Та ось уже минуло сім років, як несила наша його підняти: вже й сами не знаємо: чи то стовп той поважчав, чи сили нашої поменшало. Коли піднімеш ти нам той стовп, то ми дуже тобі подякуємо: дамо ми тобі за це таку шкуру, що як сядеш на неї, то й полетиш, куди забажаєш; дамо тобі ремінь, що не зачепиш тим ремнем, те й понесеш. Іще дамо тобі такі чоботи, що в їх ти по чому схочеш, по тому й підеш, куди схочеш, туди й вилізеш.

— Чи так, то й так, — каже Левень.

Другого дня вранці привели велетні Левня до мурованого стовпа. Взявся він за стовп однією рукою, та й бачить, що не здійме. Потім як гукне: