гаю голі люде й їдять траву. Спустився Левень додолу, підійшов до людей, поздоровкався, питає:
— Що ви за люде, що ходете голі й траву їсте?
Вони й кажуть:
— А такі ми люде ми стрільці князівські, що живе по той бік. Вже сім років, як послав він нас сюди на полювання. Сюди пливли ми корабликом, а назад нас щось не пускає. Тільки випливемо на середину, то щось корабель наш перекидає. Наш князь не раз посилав од себе другий кораблик з харчами, то й його щось сюди не пускало, на середині ріки у воді потопляло. За сім років вся одежа, що була на нас, зовсім поносилася. Пороху давно немає, рушниці поржавіли. Так оце ми й ходимо голі, та траву їмо.
Подумав Левень, та й каже:
— Давайте, я попливу на вашому корабликові на той бік і привезу вам харчів і одежи.
— Куди тобі перевезти, — кажуть стрільці, — багато загинуло вже людей, загинеш і ти марно. Ти — добрий чоловік і нам шкода тебе: не їдь краще.
— Поїду, — каже.
— Ну, їдь, тільки знай: по смерть ти свою їдеш, — кажуть.
Сів Левень на кораблик та й пливе. Став випливати на середину, коли чує голос з води:
— А хто це плине через ріку? — тут давно вже ластівка не перелітає, а ти насмілився кораблем плисти. Вернися, а то потоплю!
А Левень і одмовляє:
— Я людина чужая, тутешніх звичаїв не знаю, пропусти мене. — Тоді воно й озивається:
