Зашуміло, загуло по церкві, подуло свіжим. Парами попливли в церков школярі.
Темний закуток почали густо заставляти зільниками з свіжими повними червоними жоржинами, і суморок тьмяного закутку зарожевів. Поміж квітками зашелестів вітрець, заблищали скрізь чорні іскри — очі. Мов живі жучки заворушились.
Стає чудно: звідки вони, чого вони налетіли в цей закуток?..
Стоїть з боку селянин Хура з темними кущами замість брів, дивиться, і крізь власну думку снується в його друга, невиразна:
— Це певне — зорі. Коли вони високо, то здаються срібні, а коли їх зігнати з неба на землю і подивитись на їх зблизьку, вони будуть такі чорні, блискучі, невпокійні — от-от здіймуться і полинуть угору.
Ліниво шкарьогаючи чобітьми, совманиться в церков спізнілий маленький школяр. Либонь це той самий Микитка, що встигає поміж словами диктовки намалювати на дошці двох чортиків. Він у снігу. З обох кишень свитки теліпається якесь мотуззя, визирають кінчики дерев'яних ковзанів, під оком — синіє ґуля. Око блищить за ґулею, як малісінька іскорка. Та як-же зоріє, як яскриться вона з-під нахлобученої шапки! Він ще не збагне, де це він, в якому лісі. Озирається навкруги, і тільки нагледівши десь ікону, швиденько стягує з себе шапку.
Стихає стукотнява, школярі вщухають.
Ось учень старшої групи Коваль, з осто-
102
