небагато часу і він, поклавши хлудину на плече, миролюбно вже патякає в гурті школярів, що тепер цікаво обступили його колом.
— Ну, от ви, учені, друковані, одгадайте мені задачу: треба було одному чоловікові перевезти через воду вовка, козу й капусту…
Тихо. В церкві погасли огні, на льоду — порожньо. Тільки одна самотня тінь тоскно сновигає по ставу, — чиясь зблуджена грішна душа. Може то ходить отой Микитка з синцем під оком… Шукає чогось, нудьгуючи й плачучи. Як стало йому душно, може скинув він свою свитку та й поклав десь на схованку. А от того, де саме поклав, тепер ніяк і не пригадає.
Дома вже всі спали. Нашвидку Коваль роздягнувся і вкрився кожухом. В ногах гули жуки, очі злипались. Тільки стулив вії, відразу розплющились якісь инші очі і перед ними завертілись і школярі, і лози, і церковця, як снігова баба, а в церковці — замість вікон — повтикані рядочком жарини. Пливе кудись, аж ноги тремтять. Назустріч летять блакитні очі. Тихий знакомий голос шепоче якесь слово. І здається воно йому повним глибоко таємничого змісту. Серце б'ється, обсипає всього холодом і жаром, так хочеться йому впіймати те слово. Прислухається:
— Гі — по — те — ну — уза…
В повітрі посварилась і зразу зникла трудяща рука. Висунувсь лик святого. На церковці блиснув золотий сум… Сійнуло іскрами: перед очима розгорнувся таємний, чарівний,
109
