— Велика-ж вона, твоя маруха? — осміхаючись собі в темноті, спитав Петро.
— Їй було… — Володька трохи подумав, — було їй тоді одинадцять років. Вона теж шармачка. На побачення приїздила, два карбованці грошей передала — їй-богу! Падлець буду — не брешу! А це щось не чути. Треба було писнути їй. Чорт їх розбере — цих бабів — може вже з другим любов закрутила!
Ти думаєш, подлянка,
Що я тут пропаду?
Як вийду я на волю —
За все тобі томщу:
Ручки-ножки поламаю,
І кості покручу…
Між ґратами вікна щось забряжчало; показався блискучий кінець штика.
— Ей ти, чорток! — почувся за стіною голос вартового, — лежи мовчки, а то я тебе покладу!
Коли Петрові обридло слухати пацанка, він сказав йому:
— Ну й „наливаєш“-же ти добре, товаришок! Не знаю — який з тебе Іван вийде, ну, а тріпач добрий!
Пацанок почав клястися:
— Падлець буду, коли хоч трошки брешу! Щоб мені волі не побачити, коли „наливаю“! — поклявся він великою тюремною клятьбою.
— Годі, Володька! — гостро сказав Петро, — воля тобі ще потрібна буде.
Пацанок насупився й замовк.
Петрові стало шкода чогось хлопця, і він почав щиро розпитувати про його життя. Пацанок зразу одмовляв за неохотою, голосом
115
