Знову в село піти, щоб учитель оддав його волочити дітям за хвоста, як сороку по шляху!.. Довго думав дідько й надумався: або накрутити вчителеві, щоб йому заціпило, або, не довівши себе до наруги, самому головою наложити…
Зашуміли в селі сани од воріт до воріт. По улицях хлопці понесли зорю. Од хати до хати, Христа славлючи, бігають дівчата.
Висипали зірки над церквою та над школою.
Дідько примостився край віконечка в млині, став пильнувати.
Дивиться — плине тінь од школи до церкви, а друга біжить, ковзаючись під цвинтарем, їй навхрест.
Дідько мерщій засукав рукава, заплющив очі, почав на пучках ворожити: млинком покрутив ними та легесенько й зводить пучку до пучки. Краєчки черкнулися… і дві тіні зійшлися од купи на розі церковного штахету.
Зійшлися, та й спинилися.
— Ой!.. — промовила панночка в білій шапочці, мало не спіткнувшись на панича в сивій шапці. Промовила, та й замовкла. Сива шапка хитнулася і стала, мов укопана. Одно стало, крутить на пальті ґудзик, друге на щось витягувало з кишені хусточку. І говорить не говорили й розминатися не розминалися.
Вчитель Ярошенко розлучивсь з Женею, з попівною, ще за доброго ладу з батюшкою. Тоді були вони з нею приятелями й разом обтирали кутки в батюшчиних кімнатах. Як тільки-ж Женю вирядив о. Яків учителювати
179
