„Треба бриль дячисі перепродати, а Петрову картку в піч“, — думає Настя й схлипуючи сідає теж коло столу.
А в кімнаті темно, тихо… Десь на стіні цокає в темряві годинник. Скрипнуло вікно, одчинилося, стукнуло об стіну. Тихо вскочив через бузок у кімнату вітер і пішов нишпорити, як злодій, по всіх закутках. Никнув сюди-туди, злетів на ліжко, подув Насті на очі, на щоки, далі добрався до столу й почав порядкувати паперами.
…Бачить Настя — ляснули двері і в кімнату сміливо увійшов Петро, свіжий, хороший, як іскра. І вже не боїться, сідає поруч з інспектором, осміхається, квіткою з бузка грається.
Й чого його принесло в такий час? — лякається Настя, — хіба чи не кликали його в комісію? — подумала. Чує Настя — стає жарко. — Не треба дивитись на його, — подумала й одвернулася в другий бік. Проте не помоглося: починає горіти тіло, горять руки, горить, як у перці, лице.
— От лихо мені! — жахається вона, — гляне інспектор і догадається! І що-б його зробити, щоб не горіти так? — кидає очима на всі боки, сидить як на жару.
З вікна подув вітер, потяг од інспектора папери й шпурнув під стіл.
— Ой, як-же це добре! — зраділа Настя зразу — шусть під стіл.
— Поки позбираю їх, може перегорю під столом, — подумала. Нахилилась під стіл, а Петро вже вперед неї там, теж збирає листи.
204
