собі життя, треба посваритися з приятелями, з рідньою, зачинитися між німі стіни й не показуватись на люди. Тут треба жертви, треба героєм бути, а я… я не герой… — Іван Федотович сумно й покірно схилив голову.
У Євгенії Калістратівни заблищали в очах радісні потайні іскорки, проте вона теж прийняла сумний вигляд.
— Скільки нервів поскубли, скільки крови попсували мені любі мої землячки! Ще до всього дурнем зробили, чудаком ославили… Е, та що казати — краще ніколи не здіймати цього питання, на душі спокійніше буде.
— Кажуть, що ти спокою нікому не даєш, усіх ображаєш, — тихенько промовила жінка.
— Що-ж.. иноді й сам не рад — доведуть. Тепер побачиш — не нагадаю й словом.
— Щирий син України дома? — близько залунав веселий голос і у вікні з'явилося рябеньке лице з великим носом, в окулярах.
Іван Федотович зразу скривився.
— А, пан Гордійчук! пан Касяненко!.. прошу заходити! — промовив він увічливо.
Рипнули двері й на порозі з'явився Гордійчук і общипана постать міського педагога Касяненка.
— Як себе почуваєте, добродію? — кажется, так говорят на вашей „мове“, — промовив Касяненко, відтіняючи українські слова.
Іван Федотович, помітивши, як скривилися губи у педагога на слові „мове“, зразу почув у собі непереможне бажання без зайвих міркувань садонути земляка-педагога під ребра.
Він зробив вигляд, що зовсім не звернув на це уваги.
217
