вистромив над вербами; а сам все-ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
— Тільки котрого-б нам з трьох женити? — міркує батько далі. — Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї… хіба Василь? Він-же й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько з-під лоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немов-би не про його й річ…
— То як ти скажеш, Василю? — вдався вже до його батько, — тебе будемо женити, чи може пождемо, поки Петро школу скінчить?
— Ги!.. — засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
— Ну, то чого-ж там сміятися! — промовляє поважно батько, — кажи: коли женити — будемо женити, коли ні — підождемо.
— Кажи, Васильку, — то може сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, — обізвалася й мати.
Василько оглянув усіх — ніхто не сміється.
„Чому-б і справді мені не женитись? — подумав він собі. — Було-б добре, коли-б у його була жінка: обід варила-б йому, сорочки прала, а він лежав-би собі на печі та погукував-би до неї: „стара, а принеси огню, я люльку запалю!..“
— Ну, то як-же? — казала мати, — хочеш одружитися?
Василько втер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
— Хо-чу!..
