ланцюжка — „ся“ й одтягує, як пару намистин од разочка.
Одтягнув, пустив.
„Ся“, немов його хто потяг за мотузочку, потяглося знову до купи.
Дивиться задумано на нього пан.
Одтягнув знову, придавив, пустив.
Полежало трохи, мов із чемности, спокійно, далі винувато, крадькома поповзло на своє місце.
Луснув його пан сердито обценечками, задумався.
Знову кинувся, швиденько одітнув і перетяг непокірний хвостик з кінця ланцюга наперед.
Одхилив голову, читає: „ся поділило“.
„Ся“ було ткнулося знову до гурту, стукнулось об передню літеру й одскочило, як опечене.
Стоїть спереду і ніяково йому: де-ж, мовляв, видано, щоб хвіст стояв спереду!
Похмуре панове обличчя вигодинюється, ясніє.
Осміхнувся, зводить повеселіле лице до хлопців.
Аж ось „ся“ щось непевно заворушилося, загойдалося й поповзло, коливаючись угору. Описавши над усім словом дугу, воно дзенькнуло з розгону та так і прикипіло на своєму місці.
Схопився пан, ходить по кімнаті, руки сердито ламає. Поглядає по кутках, так і здається — вхопить щось на похваті та й почне тіпати по непокірних літерах.
Далі рішуче підійшов до столу, гнівно одірвав од слова „ся“, енергійно одтягнув, і придержуючи його пучкою, моргнув на хлопців.
282
