вж ні об чім-би не думав: прислухався до того ярмарку, що на дереві підняло чорне вороння, стежив-би за листочками, що черідками, немов червінці, скачуть по дорозі. Так ловко: схватяться, пробіжять трохи, залупотять стиха про щось, та й знову посідають.
Заходить сонце, і тони осінніх кольорів міняються що-хвилі.
Перед нами темніє, а на заході, десь за гаями, пожежею спалахнуло небо: горять червоні, як мак, килими, леліють стрічки; корогви, рушники мають, і стоїть перед ними темний гай, — смутний, змарнілий, немов ті холодні чари красу його струїли.
Вітерок зимно студить, стиха шепоче, журбу в полі розвіває… Знаю я, чого осмутнів ти, зелений гаю: б'ють тебе недосвіти, зоряниці в'ялять зимною росою, то й треба тобі марніти. Журись, не журись — того не минути: еге! — як зашумлять вітри на тебе холодні — обнесуть вони, обшматують красу твою, розвіють битими шляхами, а дощами приб'є її до сирої земельки… Знаю…
Я зітхаю й наважуюсь, щоб там ни було, серйозно подумати про свою нудоту… Ось нехай тільки трішечки припізніє. В небі сіє хтось зірки. Міряю оком, — скільки вони од мене; на думку спадають дитячі загадки: „поле незміряне, вівці нелічені, пастух рогатий…“, чи скоро то вийде той пастух… Дрімається.
— Тпру! — Гуркала й брязкала відразу змовкли, і диліжанс став. Розплющую очі — темно. Коло диліжанса якісь люди з лихтарем. Світло од лихтаря червонить спітнілу спину в
72
