селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку…
Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімається та й вчувається, що то пустуючи по гіллях гойдаються діти.
Було їх у матери троє: Максим найстарший, Петро — середульший і третій, той Андрійко безталанний… Один усе малював хату з ясенами, другий — з книжок вичитував, а третій любив майструвати.
Як були маленькі — боліла голова у матери: в того чобіт немає, в другого — свитини, третьому на книжку немає де взяти… Підросли — заболіло серце: треба їм раду давати — а яку? Ні в хаті, ні коло хати… „Летіть, діти, в світ долі своєї шукати“.
Виряжала — плакала: сторона далека, а люди чужії — боюся, діти, щоб не загинули в світі. Коли-б-же хоч той батько був живий, він-би вам добру пораду давав.
Розважали:
— Не журіться, мамо, порадять нас добрі люди.
А як вилітали, ставили з того смутного селюка, що в шапці, на стіні малювання:
— Оцей, мамо, буде нам за рідного батька, він нас і розуму учив, і на стежку ставив.
Осміхнулась мати:
— Бач, якого знайшли собі…
Та й заквітчала, і в рушник прибрала.
Найстарший поїхав учитись, і середульший — учитись, а найменшому, тому Андрійкові безталанному шляхи до школи були заказані, подався
95
