чепурненький, довгий, низенький, з мальованими оболонками; під вікнами кущі та квітки, а внизу між камінням плине річка.
Чую — пристає моє серце, — зайду.
Низенька й широка кімната — заля, здається — а в кімнаті зільників скрізь, аж темрява стоїть од їх у хаті. Занавісочки, креселка, килими — гарно так, затишно. На стінах між єврейськими картинами висять портрети й Толстого, і Горького, й нашого Шевченка.
Коло столу сидить, схилившись над книжкою, молода пані, зачиталась, аж буйна коса ізсунулась на лице.
— Чого вам? — кинулась вона, сполохана, на моє привітання, а очи дивляться так суворо, непривітно.
Кажу їй.
— Нема у нас вільної кімнати! — одрубала вона.
— А гарна з себе? — не втерпівши, спитав наймолодший з товаришів, повновидий єврейчик Миша. Спитав і боязко сховався в гурті. На його суворо кинули очима.
Думаю.
— Була вона, Миша, така: смуглява, висока, струнка і мала якісь дивні очи. Здавалося, що малював хтось, гуляючи, в жарт: довго мережав тоненькі, як ниточки шовку, брови, терпляче виточив, мов з карих камінчиків, очи, пустив над ними, як стріли, шовкові вії, а далі взяв та недбайливо позатирав, замалював усе, немов йому та робота набридла вже. І стало од того все лице пестливе, заплакане, як у вередливої дитини.
