пасці, — та коли зуспите в затінку, — обстрижіть, суку, як коліно, ще й праві будете…
Пішов поговір по кутку, як пожежа.
— Ну, тепер їх вже й чорт не впинить, — махнув рукою чоловік…
Над Ордівкою заходило за гору сонце. Довгі гострі тіні посувалися з гори до низів. Темніли верби. Смеркло.
— Гляньте, — либонь Середа вийшов на гомін?
— Еге, коли це було, щоб він між люде виходив?
— Це вже почув щось…
Зверху, немов з-під вітряків, як примара випливало щось у білому й наближалось по шляху до гурту. Біла сорочка, білі штани, сива борода, довгий нестрижений чуб… Повагом ступає босоніж, спустивши в землю суворі брови.
Проходить поміж людьми, щось гомонить стиха, не повертаючись до людей. Чути слова святого письма.
Ніхто йому не дивує: це той, що зачитався біблії.
Тільки дітвора, що куріла по шляху, забачивши його, підняла голови й тихо, як метелі, на вшпиньках побігли за ним.
— Середа! Середа! по коліна борода! — зтиха почав один, озираючись на великих.
— Ви, чортового сина вилупки! — нагомонів хтось на їх од двору: треба ото вам займати його? Киш на сідало!
Сполохані хлопці тільки залупотіли по піску ногами…
