А одна молодиця, така висока, чорнобрива, і тепер пам'ятаю, аж зблідла, а очи огнем взялися.
„Бодай, каже, ще вашим дітям довелося отакого добра зазнати в чужих людях!“
А він охмурнів, як вовк очима світить.
— „Нічого, каже, мене теж учили, та й чоловіком, бачте, став“.
Качан примовк і важко зітхнув, піт виступив на чолі.
— „Ех, Мар'яно Романовно, — хто по наймах не бував, то той горя не видав“.
Далі Качан присунувся ближче, взяв Мар'яну з осторогою за руку.
Помітно було, робилось усе планово.
— От ви питали мене, Мар'яно Романовно, чому я досі не оженився, — знаєте, Мар'яно Романовно, сироті женитись, як каже простонародня приказка…
За плечима у їх прокашлявся Микита і несподівано гукнув:
— А ну розсуньтесь, — що вам — лавочки мало?
Обоє кинулись. Качан одсунувсь од Мар'яни, як опечений. Далі ззирнулись і засміялись.
— Ви, Микито Романовичу, краще-б ішли спати — звернувся Качан до Микити, — бо у нас із Мар'яною Романовною буде серйозна розмова, вам слухать цього не подобає, тому що ви ще мальчик. Да!
Далі Качан знизив голос, щоб Микиті не було чути.
— Так… що я хотів казати… — взявся за голову: — забув — от пам'ять! Ну, та все одно.
