бай… А там хто знає, — у Мар'яни засяли очи — може колись хоч у гості над'їду, може не проженеш таки, Микито, з хати?
Матвій узяв у руки віжки й став рушати.
— Не забудьте поставить хреста на батькові, — пригадала Мар'яна, — а то, як ви, мамо, помрете, то й могили його ніхто не розшукає.
Віз заскрипів, повертаючись, і поторохтів по сухій ненаїзженій дорозі.
— Глядіть-же, мамо, — повернувши голову, нашвидку, наказувала Мар'яна; не забувайте мене, пишіть. Списуйте все-все, що діється на Ордівці…
Пишіть, як хліб родитиме, яка городина буде, пишіть, як сади цвістимуть, як одцвітати будуть…
Казала іще щось, та вже не було чути за скрипом.
Настя й Микита стояли коло воріт, склавши руки, й мовчали. Дивились їй услід, аж поки віз не повернув із улички.
Ніч… Тихо… Міцно пов'язав Ордівку сон. Знову сплинув мовчазний місяць, крізь галуззя навів проміння на Настині ворота в глухій улочці, висвітив, дивиться, що наспівали цієї весни солов'ї на Ордівці.
Зігнувшись коло воріт, як злодії, Микита й Настя шкрябають ножами чорні плями на воротах, стиха перемовляючись часом словами. Лагідна спокійна їх розмова упівголоса.
