„А може це од спиляної верби пеньок, — думає Яків і пробує рукою: — ні, м'яке щось, тепле“. Прихиляє голову: чиясь маленька рука, а в руці темно-рожева троянда; вище — щось біле мармурове ховається в сутіні… Суворо нахмурені очи… Коротенька коса з блакитною у їй стрічкою.
— Це ти, Наталю? — радісно дивується Яків.
Мовчить, як нежива, тільки в руці несподівано закружилася квітка швидко-швидко.
— Ти сердишся на мене, Наталю? — якнайласкавіше питається Яків.
Наталя швидко метнула головою вгору, ніби їй притьмом припало щось у небі побачити, в чорних очах засвітилося дві діямантові сережки дві сльозини.
„Сердиться“ — стиха промовив Яків, оступився, зітхнув, стоїть мовчки в смутку, в карі.
Зняв з голови свій кашкетик, почав мняти.
— Наталю, я вже ніколи-ніколи не буду тебе бити…
Мовчить.
— Я вже буду тебе жалувати, гарно гуляти з тобою… — постояв, подумав, кланяється низько:
— Прости.
Наталя витерла хустиною очи:
— Нехороший ти хлопчик, грубіян… мужик.
Далі вона суворо нахмурила брови і вже сміливо, ніби мала на те загорьоване право, почала голубити ручиною пухкі його на голові кучері, ніжно, лагідно.
Яків покірно схилив голову, як під справедливу кару.
174
