Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/177

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

цяцьок, перетрушує їх, виграває з ними і несе, несе… несе…

По дорозі низько берегам вклоняється, знишка прощається:

„Прощайте… щайте… щай“…


Коло дверей, пробуючи замки, загуркотів дозорець, далі загомонів у прозурку його крикливий, навмисне грізний голос:

— А чого се тут не світиться каганець? Чого тиняєтеся ото по камері, як що загубивши? Того, що загубили, вже не знайдете! Ні, не знайдете!..

Голос його лунав грімкий, проте люті давно вже в йому не було.

В камері танок тіней припиняється. В'язні потайки зітхають, розіходяться по кутках і ліниво розстеляють свої матраци. Хтось засвітив і поставив під стіну тюремний блискунець.

Він світить тільки половину стіни од низу, вище-ж до стелі стіна темна, і місяць виписав уже на їй нове срібно-синяве вікно, замаявши його рясно густими, кучерявими од ґрат тінями, мов галуззям винограду.

— І звідкіля це такий іде дух запашистий? — Чи не росте десь близько акація, або жасмин! — порушив у камері тишу один в'язень.

Йому ніхто не одповів. Чогось не хотілося нікому руйнувати того тихого, думного настрою.

Тільки трохи згодом, розстеляючи постіль, хтось зітхнув голосно і промовив — чи то до Петруні, чи то до самого себе:

 

177