не бачив, як тремтіло воно під вітрами грізними, вчепившись десь на ріллі до чорної груди холодної.
Отак би й котився за ним, поки десь не замело снігом.
Так прилине ж щось пізно осінньої ночи, розбудить, засмутить, спокій зруйнує.
Скаже: і щастя є на світі, і радощі, й веселощі…
Мара, омана нічна…
— Ні, єсть! єсть! — криком кричить у грудях серце, тремтить. — За мурами, за морями — тільки єсть!
І немає сили змагатися…
І не береться сон — хожу, картаю себе думками, розважаю згадками.
А до вікна припадає гілля — тужить, побивається своїми жалями. Хмари у небі, як хвилі — вирують, вергають валами; горить між ними місяць, як вершок золотої скелі серед моря, горить, бризками сипле.
А вітер ганяє, а вітер гасає — шматує, ламає те бідне, обшарпане дерево, безвісти листя односить.
Утомиться, притихне на часинку, далі зашумить, загуде люто-люто; брязне гіллям у шибку, ніби шпурне мені межи тихі стіни оберемком нових спогадів, свіжіших жалів.
На тобі добре твоє, втішайся та збавляй ночи довгої, осінньої.
1912.
