Ні, ні, не буду тут я довго, сюди — на час.
Тільки на який час…
І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те що завжди тепер світить і гріє мені — університет… Все зникає з очей.
Минає невелика година; хожу од порога до стіни, мов п'яний спотикаюся на парти.
І увижається він мені, цей храм юности чарівний десь далеко-далеко, палацем надхмаряним… Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові без дипломному, — хащами позаростали непролазними… Мурами високими їх перегорожено, глибокими безоднями перекопано, — та сміливо й радісно топчу я ті хащи ногами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю… Лечу…
Самотньо й лунко одгукається в німих стінах моя помірна хода, — ясно палає огонь моїх мрій.
Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне — не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.
І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю — що з мене-б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
Думаю:
Все одно — ніхто того не буде бачити… — і я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.
Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий — швидко витягую книжку, що оливцем посередині закладена, й поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
