І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.
Таємні чари розвіялись, як і не було їх.
Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.
— Розумієте, — звернувся до мене, — театр — Вавилова клуня, сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь та крейда — і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.
— Дарма, — похмуро, кусаючи губи кинула Тетяна.
— Завіса — з драних ряден, дзвонять у битий чавун…
— Дарма — горить, як у огні, на місці не всидить…
— А що найцікавіше, — так це музики, — допікає Андрій: — рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.
Не втерпіла, — як вітер схопилася з місця, ображено, гаряче:
— Неправда, неправда, ви-ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…
Андрій Маркович зареготався удоволений.
Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.
— Ой, вже мені оцей Андрій Маркович, може хто-б і не знав, так зразу все викаже.
— Ехе-хе! — зглибока зітхнув Андрій.
— Знаєте, — без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну, — як зробить у „Заступнику мій“ — оте соло: „тру-у-уд і бо-лізнь“… хрест мене бий — як снігом сипне поза спиною.
Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.
