Взялася в боки, сміливо позирнула на Андрія, моргнула бровою. Андрій суворо опустив очи.
Не кидаючи співати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.
Андрій уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:
„Та й що буде? Ну, що далі?“
Потім змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився і одразу сині очи його закуріли, заясіли, як волошки після дощу. Махнув рукою, засміявся: „от чорт, не дівчина!“
Почервонів, зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став попліч.
Зразу виявилось: не тільки „апостола“ в церкві він уміє гриміти:
Коло броду беру воду,
По тім боці мої карі оч-и
Стою зачарований, задивований, не збагну, що це за люде тут… А як перестали співати, Андрій зітхнув і похилив голову. Йому ніби було соромно за той порив. Похитав докірно головою й промовив до мене, винувато осміхаючись. Сумовита нотка забреніла в його голосі:
— Оце як бачите… Правду ото кажуть, скільки ти не вчи його, скільки не стружи, мужик останеться мужиком. Ні, ні — та й покаже себе. — Далі звів очи на Тетяну і знову синє зацвіли вони у його:
— Тетяно-золото! Може з нас щось вийде, може з нас люде будуть — давайте учитись.
Тетяна сиділа задумана, уши палали, як
