разом із Тетяною, передчасно. Лізли, непрохані, у вікна, у двері, робили гармидер, і ставало так тепло й затишно в цьому закуткові, що иноді було шкода міняти їх на ті далекі, непевні сподіванки.
„А чому-б не жити тут завжди?“ миготіла в такі хвилини думка.
… Різно стоїть у моїх спогадах за ті часи один вечір. Коли саме було теє — не пригадаю так ніби у сні воно мені снилося. Цвинтар… місяць вповні, ніч ясна, сумовита…
Бачу: на піску коло брами дві химерні тіні: одна кошлата, страхітня; друга — скидається на чорницю. Іду ближче: о. Василь, коло його, на моє диво, Тетяна. Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки. Побачивши мене, о. Василь хитнув їй головою, пішов, наспівуючи глас, Тетяна осталась. Стояла в тій-же задуманій позі.
— Тетяно Гнатівно!
Мовчить, тільки плече здрігнуло.
— Ви додому?
Мовчить.
— Що вам, Тетяно?
З тоскою, з довір'ям:
— Скажіть, бога ради, чого йому треба од мене?
— А що саме?
Скривилась, махнула рукою.
— Ой, який він мені огидний та бридкий, то я вам і сказати не можу… Доведеться, мабуть, покинути свою школу…
